В Україні є лише одна канонічна Православна Церква. Це ПЦУ. Ось чому.

Для нецерковної людини відповідь проста: незалежна Україна має власну помісну Православну Церкву України. Але православному християнинові цього пояснення недостатньо. У Церкві важливі не лише державні кордони чи національна воля, а апостольське наступництво, євхаристійне спілкування та канонічне рішення компетентної церковної влади.

Твердження в заголовку потребує точного розрізнення. Воно не означає, що кожен християнин поза ПЦУ є неправославним або що кожне звершене поза нею таїнство автоматично недійсне. Йдеться про інше: за канонічним устроєм Православної Церкви в Україні не може бути двох конкуруючих помісних Церков, які претендують на ту саму територію. Питання полягає в тому, яка саме церковна структура є канонічною автокефальною Православною Церквою України. Відповідь цієї статті — ПЦУ.

Саме тут у суспільній розмові залишилася прогалина. Українцям багато показували урочисте вручення Томосу, президента поруч із Вселенським Патріархом і політичні гасла. Значно менше пояснювали церковну послідовність: Хрещення Русі від Константинополя → Київська митрополія у складі Константинопольського Патріархату → обмежений дозвіл Москві 1686 року → скасування його чинності у 2018 році → відновлення ієрархів у сані → Об'єднавчий собор → Томос.

Головна думка: ПЦУ є канонічною помісною Церквою України не тому, що так вирішила українська держава. Вона має цей статус тому, що Церква-Мати Київської митрополії — Вселенський Патріархат — відновила свою канонічну відповідальність, розглянула апеляції, об'єднала українських православних у соборі та надала новій Церкві автокефалію Томосом.

1. Київ отримав православну віру від Константинополя

За святого рівноапостольного князя Володимира Київська Русь прийняла Хрещення у візантійській православній традиції. Єпископи, богослужбова культура, церковний устрій і канонічний зв'язок прийшли до Києва від Константинопольської Церкви.

У посланні до 1025-річчя Хрещення Русі Вселенський Патріарх називає Константинополь Матір'ю-Церквою, яка через своїх місіонерів і архієреїв опікувалася церковним життям Києва до XVII століття. У синодальному комюніке 2018 року прямо сказано, що український православний народ прийняв спасительну віру і святе Хрещення від Константинополя.

Це принципово. У 988 році Москва ще не існувала, а окрема Московська церковна кафедра постала значно пізніше. Початковою церковною кафедрою цієї традиції був Київ, а його Церквою-Матір'ю — Константинополь, не Москва.

2. Що насправді сталося 1686 року

Московська версія історії говорить про «передачу Київської митрополії». Константинополь читає власні документи 1686 року інакше: Московському Патріархові було надано за ікономією, тобто як виняток із практичних міркувань, право висвячувати Київського митрополита.

Це право мало чіткі умови:

митрополита мали обирати соборно духовенство і миряни Київської митрополії;
під час богослужіння він мав першим поминати Вселенського Патріарха;
таке поминання мало засвідчувати канонічну залежність Києва від Константинополя.

Тобто, за позицією Константинополя, юрисдикцію над Києвом Москві не передавали назавжди. Їй делегували окрему дію — висвячення обраного в Києві митрополита — зі збереженням зв'язку з Церквою-Матір'ю. Згодом умови перестали виконуватися, а Київську митрополію фактично перетворили на частину Московської Церкви.

Це не нове пояснення, вигадане у 2018 році. Вселенський Патріарх посилався на нього, зокрема, у Томосі автокефалії Польської Православної Церкви 1924 року, де приєднання Київської митрополії до Москви названо таким, що відбулося не за канонічними приписами. Патріарх Варфоломій повторив цю позицію у липні 2018 року: Константинополь не передавав територію України, а лише дозволив Московському Патріархові висвячувати Київського митрополита за визначених умов.

Мати і мачуха: дві моделі ставлення до Київської митрополії

У церковній мові Церква-Мати — не емоційний комплімент. Це історична Церква, від якої інша церковна спільнота отримала єпископат, устрій і канонічне народження. Для Києва такою Матір'ю є Константинополь.

Добра мати не утримує дорослу дитину в довічній залежності. В історії Православ'я саме Константинополь надавав автокефалію Церквам, які дозріли до самостійного устрою, зокрема й Московській Церкві. У випадку України він визнав, що історична Київська митрополія в незалежній державі має право на помісний церковний устрій: самостійно обирати предстоятеля, керувати внутрішнім життям і відповідати за свою паству.

Образ «мачухи» тут доречний лише як метафора способу поводження, а не як назва Церкви чи образа її вірян. Москва отримала обмежене право допомагати з висвяченням Київського митрополита, але з часом почала поводитися так, ніби сам Київ і його церковна спадщина належать їй. Вона скасувала особливі права митрополії, привласнила її історію, перенесла назву «Русь» на московський центр, а коли Церква-Мати відновила українську автокефалію — відмовилася це прийняти.

Різницю можна сформулювати просто:

мати дає церковне життя і благословляє зрілість;
мачуха вимагає залежності та називає непослухом саме прагнення бути собою.

Ця метафора не повинна перетворюватися на ненависть. У Московському Патріархаті та УПЦ є щирі християни, а людська гідність не залежить від юрисдикційної належності. Але вона допомагає побачити різницю між материнською дією Константинополя — від Хрещення Русі до Томосу — і імперською моделлю, в якій Київ визнають важливим лише доти, доки він підпорядкований Москві.

3. Що змінив Синод 9–11 жовтня 2018 року

Офіційне рішення Святого і Священного Синоду від 11 жовтня зробило п'ять речей:

підтвердило курс на надання автокефалії Церкві в Україні;
відновило ставропігію Вселенського Патріарха в Києві;
прийняло апеляції Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їхніх послідовників;
відновило їх у відповідному архієрейському або священницькому сані, а вірян — у церковному спілкуванні;
скасувало юридичну чинність синодального листа 1686 року та закликало не допускати насильства і захоплення церковного майна.

Саме тут відбувся головний канонічний перелом. До цього моменту Московський Патріархат міг стверджувати, що українські ієрархи поза його структурою перебувають у розколі та не мають визнаного сану. Після розгляду їхніх апеляцій Константинополь — спираючись на своє розуміння апеляційних прав, зокрема 9-го і 17-го правил IV Вселенського собору — відновив їх у канонічному статусі.

Отже, на Об'єднавчий собор вони прийшли вже не як «невизнані самосвяти», а як архієреї, канонічний статус яких відновила найперша кафедра православного світу. Московський Патріархат не визнав цього рішення, але сама незгода Москви не робить рішення Константинополя неіснуючим.

4. Звідки походить канонічність ПЦУ

Канонічність ПЦУ спирається не на один політичний акт, а на послідовність церковних дій.

Канонічна Церква-Мати

Константинополь заснував і століттями опікувався Київською митрополією. У власному канонічному прочитанні він не передавав її Москві безповоротно.

Канонічний розгляд апеляцій

Синод Вселенського Патріархату прийняв апеляції українських ієрархів і відновив їх у сані та церковному спілкуванні.

Канонічний Собор

15 грудня 2018 року відбувся Об'єднавчий собор. Запрошення отримали архієреї всіх тодішніх православних юрисдикцій України, включно з єпископами УПЦ. Собор ухвалив статут і обрав предстоятеля — митрополита Київського і всієї України Епіфанія. Вселенський Патріархат назвав цей Собор установчим для нової автокефальної Церкви.

Канонічний Томос

5 січня 2019 року Патріарх Варфоломій підписав Томос, а 6 січня вручив його митрополиту Епіфанію. Текст Томосу прямо проголошує Церкву в межах держави Україна канонічно автокефальною, незалежною і самоврядною та вводить її в церковний порядок як Православну Церкву України.

Тому відповідь на запитання «хто зробив ПЦУ канонічною?» звучить так: не президент і не парламент, а Синод Вселенського Патріархату, Об'єднавчий собор і Патріарший та Синодальний Томос.

5. Але ж не всі Помісні Церкви визнали ПЦУ?

У Православ'ї немає єдиного адміністративного центру на зразок папства. Тому рецепція нової автокефалії може тривати роками, а інші Помісні Церкви можуть погоджуватися, зволікати або заперечувати.

Неповне визнання не тотожне відсутності канонічності. Кілька Помісних Церков уже увійшли у спілкування з ПЦУ; інші не внесли її предстоятеля до своїх диптихів. Це засвідчує міжправославну суперечку, а не те, що ПЦУ є лише громадською організацією чи витвором державної влади.

Ця суперечка також не створює двох канонічних помісних Церков для однієї держави. Москва може й надалі визнавати УПЦ своєю канонічною структурою, однак Томос визначає саме ПЦУ як автокефальну помісну Церкву, канонічною територією якої є Україна. Саме в цьому значенні стаття називає ПЦУ єдиною канонічною Православною Церквою України.

Московський Патріархат відкинув рішення Константинополя і 15 жовтня 2018 року розірвав із ним євхаристійне спілкування. Отже, Москва сама зробила незгоду з українською автокефалією причиною розриву з Церквою-Матір'ю Києва. Це серйозна рана у світовому Православ'ї, але вона не скасовує виданого Томосу.

6. У чому канонічна проблема сучасної УПЦ

Тут потрібно розрізняти вірян і юрисдикційну структуру. Мільйони людей, священників і ченців УПЦ не стають ворогами або «неправославними» через назву своєї парафії. Питання стосується того, кому канонічно підпорядкована церковна структура, що діє в Україні.

До 2018 року УПЦ була самокерованою частиною Московського Патріархату з широкою автономією. Після повномасштабного вторгнення її Собор 27 травня 2022 року заявив про «повну самостійність і незалежність» та змінив власний статут. Це було важливе відмежування від позиції патріарха Кирила, але воно не розв'язало канонічної суперечності.

Є лише два послідовні варіанти:

Якщо УПЦ залишається частиною Московського Патріархату, то з погляду Константинополя і Томосу вона є структурою іншої Помісної Церкви на канонічній території автокефальної ПЦУ. Москва діє в Україні вже не як законний центр Київської митрополії, а як зовнішня юрисдикція без згоди помісної Церкви — церковно кажучи, як непроханий гість. На тлі російської війни це часто називають церковною окупацією, але це полемічний, а не канонічний термін.
Якщо УПЦ справді повністю розірвала канонічну залежність від Москви, постає інше питання: хто і яким загальновизнаним церковним актом надав їй окрему автокефалію? Одностороння декларація незалежності без Томосу або визнаного материнською Церквою акту створює ризик саме того розколу, якого УПЦ боїться.

Це і є пастка нинішнього статусу: залишитися з Москвою — означає зберігати чужу юрисдикцію в межах автокефальної Церкви України; самочинно піти від Москви — не означає автоматично отримати канонічну автокефалію.

Водночас існує вихід, який уже відкритий рішеннями 2018 року: не створення ще однієї паралельної «незалежної» структури, а соборне єднання в канонічній помісній ПЦУ зі збереженням гідності, пастирської відповідальності та законних прав громад.

7. Чому Томос виглядав політичним — і чому це не головне

Українська держава справді допомагала дипломатично й організаційно. Президент Петро Порошенко зробив автокефалію центральною політичною темою і стояв поруч під час вручення Томосу. Телевізійна картинка затулила собою церковний зміст.

Але присутність політика при церковній події не перетворює синодальне рішення на президентський указ. Державна підтримка супроводжувала процес; канонічні акти здійснили церковні органи.

Найважливіша дата для розуміння цього — не лише 6 січня 2019 року, а 11 жовтня 2018 року. Саме тоді Константинополь відновив свою канонічну відповідальність за Київ, відкликав дозвіл 1686 року, повернув українських ієрархів та вірян до спілкування й відкрив канонічну дорогу до єдиної автокефальної Церкви.

Православна — канонічна — українська

ПЦУ не потрібно виправдовувати лише національним аргументом: «ми українці, тому хочемо свою Церкву». Це природне бажання, але церковна відповідь глибша.

ПЦУ є православною — бо зберігає православне віровчення, богослужіння і таїнства. Вона є канонічною — бо її ієрархію прийняв до спілкування, її Собор благословив і її автокефалію проголосив Вселенський Патріархат. Вона є українською — бо її канонічна територія охоплює незалежну Україну, а центр міститься в історичному Києві.

Її історія почалася не з політичної сцени 2019 року. Вона сягає святого Володимира, Хрещення Русі й тієї миті, коли Київ прийняв православну віру від Константинополя.

Першоджерела та додаткове читання